Оповідь про брехню, якій пів-століття частина 1

Чомусь в нашій державі так склалося, що правду ми дізнаємося лише з плином часу. Цей відрізок може бути великий – декілька століть, а може і коротшим – в декілька десятиліть. Через великі відрізки в часі ми дізнаємося (якщо відповідно є таке бажання) про дійсні події часів гетьмана І.Мазепи – патріота своєї батьківщини, і про не дуже привабливу роль іншого гетьмана – Б.Хмельницького, а іноді виникає бажання дізнатися про дійсні, а не вигадані російськими історіографами в 17-19 ст. та повторені і „творчо” доповненими радянськими „істориками” події так званої монголо-татарської доби.

Існує дуже небезпечний вид художньої літератури – псевдоісторична та псевдодокументальна. Це коли в цілком художній твір вплітаються реальні події. Дуже важко в таких творах розділити реальність та домисли автора. Ще гірше, коли художній твір видається за документальний. І вже зовсім погано, коли за справу беруться письменники, котрі не мають навіть елементарних знань з історії і не хочуть знати. І тоді на сторінках їх творів пишним цвітом розцвітають і розвиваються дерева з печивом і бубликами. На жаль таких письменників зараз достатньо і їхні публікації щедро фінансуються невідомими меценатами. А тому хочеться згадати свого викладача, кадидата фізико-математичних наук Розумнюка Віктора Трохимовича, котрий казав: «До всього прочитаного потрібно відноситися критично!». Не бійтеся на історичний факт подивитися не з даху будівлі автора, а своїм поглядом, вставивши його в ланцюг послідовних подій і фактів та елементарної логіки.

Цю розповідь я хочу присв’ятити мученику нашого краю, можливо і не героя, але й не розбійника, що за свого життя зазнав поневірянь, незаслужено оговореного владою і людьським лихим словом. І скільки брехні було вилито на його голову, складено безліч різних оповідок, повішено на його безневинну душу гріхів. Я знаю, що старожили нашого краю, особливо ті, що з гордістю носять планки нагород неіснуючої тепер держави і не признають до цих пір в своїх душах незалежність своєї держави, чекаючи повернення часів, коли за „правильне“ мовчання і лояльність до влади можна було отримати шмат дешевої ковбаси по 1 крб. 80 коп. за кілограм на черговому партійному форумі, будуть вперто заперечувати фактам, викладеним в цій статті. Це розповідь про знаменитого Босого – Степана Сергійовича Громадського.

Дотепер достеменно невідомо з яких причин і що спонукало його піти в ліси – можливо несправедливість влади, а можливо і вразливе почуття власної гідності. Хоча з погляду тверезо мислячої людини причин втечі до лісу в Громадського не було. За ним не числилося кримінальних злочинів – вбивств чи мордувань людей, своїх земляків, на відміну від інших жителів нашого міста, які свідомо пішли в каральні установи нової, фашистської влади. На відміну від цих „свідомих“ поліцаїв, що вбивали своїх земляків, вислужуючись перед новими хазяйнами, багатіли на людському горі, за Громадським Степаном не числилося жодного вбивства, як за час окупації, так і в часи після війни, коли його переслідували карні органи. А ті свідчення, що показують його як вбивцю (наприклад в с.Саварка Богуславського району) треба було доказати як тоді, коли було вчинено вбивство, так і нині. На багато питань важко було відповісти в часи Радянської влади, коли правляча партія не розказувала всієї правди народу. Згадаймо події Громадянської війни – „Медвинська республіка“, „Холодний Яр“, секретний пакт Рібентропа-Молотова і дійсні події „визволення“ Західної України в 1939 року, правда про УПА в 1940-50-их роках, події на Тоцькому полігоні 14 вересня 1954 рокута Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 року. Важко відповісти і нині, коли архіви СБУ (колишнього КГБ) і МВД залишаються для нас, простих смертних, недосяжними.

За неперевіреними даними, Громадського Степана Сергійовича було залишено, як одного з членів агентурної сітки, на території, що окуповувалася загарбниками. Про такі речі не розповідалося нікому, а агентуру знало обмежене коло людей із числа її безпосередніх керівників. Про ці елементарні правила конспірації можна не розповідати, бо в наш час ми вдосталь начиталися книг, художніх та документальних, про шпигунів і розвідників.

Громадський не відразу прийшов проситися в поліцаї. Його прийом на службу, але вже не як поліцая, а в сторожову охорону, так як вакантні місця були зайняті більш кмітливими нашими земляками, дивним чином співпало з часом перед появою в лісі біля села Кирдани диверсійно-розвідувального загону „Іскра“ в середині вересня 1943 року. Цей загін, особливо починаючи з кінця 1950-их років, часто називають партизанським. Назву партизанського загін отримав з коньюктурних поглядів вже в післявоєнний час. Зайдіть до Таращанського краєзнавчого музею і з експозиції, виставленої там, дізнаєтеся, що місцевих жителів в загоні можна було перерахувати на пальцях однієї руки, а тому і вважати його партизанським, тобто сформованим з місцевого населення, можна було з натяжкою. Але на ці дрібниці можновладці в усі часи, а особливо із числа комуністів, мало звертали увагу.

Про роботу загону „Іскра“ я знаю з розповідей тепер вже покійної моєї бабусі, жительки кутка Глибічок, Бондаренко Ксенії Григорівни, молодший брат якої – Микола (1924 року народження), був зв’язковим між містом та загоном. З ким тримав зв’язок в місті загін „Іскра“ тепер достеменно встановити неможливо – Микола загинув в 1944 році в боях у Карпатах.

Та вертаємося до розповіді про Громадського Степана. За спогадами не одного вдячного йому земляка, це був дивний поліцай – не грубив, не показував своєї влади над сусідами, на відміну від інших служак нової влади, а то раптом серед ночі обходив хати, де проживала молодь, з попередженням про чергову відправку до „Фатерлянду”. Це він, ризикуючи стати жертвою доносу, рятував земляків, а не вказані на стендах нашого музею підпільники. Так само незаслужено забуто і ім’я лікаря Сопільнякова, який спас не одного громадянина міста від відправки до Германії. Але матеріали про нього чомусь до цих пір лежать в запасниках музею.

А от активні агітатори „райського життя” в Германії, котрі з гармошкою в руках ходили по вулицях міста, в 80-90 роки ХХ століття отримували пенсії, як учасники бойових дій. Черговий парадокс нашого сьогодення.

Так що згідно даних про підпільників міста та району, які є в нашому, Таращанському народному музеї, прізвища Громадського звичайно не знайдете.

Але найцікавіше, що в післявоєнні роки, діти поліцаїв не піддавалися таким моральним утискам і навіть досягли певного кар’єрного росту, вступивши в свій час до лав КПРС, на відміну від дітей та онуків Босого. Але це тема іншої розмови.

Залишився в місті і Тарас Прохорович Озадовський. Його правда призвали в армію, але дивним чином він через місяць з’явився в себе дома, про що і зараз старожили згадують, як підозрілий факт. В довідці, яку видав Таращанський районний комітет партії зазначено, що Озадовський Т.П. відбув арешт в районній жандармерії з жовтня по грудень 1941 року. Сім’ю його, дружину Анну Кирилівну та дитину Кіму, ще в липні було евакуйовано в Казахстан. З березня 1942 року по травень 1945 року він відбував примусові роботи у м.Штетин в Германії, а вже з травня 1945 по листопад 1945 року служив в стрілковому окремому 39 шрафбатальоні Радянської Армії. Якби він був дезертиром, то з відновленням радянської влади після звільнення в запас поніс би заслужене покарання. Але його на загальних підставах було реабілітовано (служба в шрафбатальоні протягом шести місяців в післявоєнний час була символічним покаранням) і в післявоєнний час навіть очолював сільськогосподарську артіль „ІІІ-й Вирішальний“, що включала в собі кутки Мулівщина та Глибічок. Після об’єднання в 1958 році з кирданською артіллю в колгосп ім.Кірова, Т.П.Озадовський до самого виходу на пенсію очолював відому на всю округу рибоводну бригаду. Провірити його причетність до агентури в наш час вже практично неможливо. Можна лише припускати такий факт, що звичайно дасть ще один привід для критики цієї статті.

Та залишається в пам’яті людей той факт, що після загибелі Босого, було прийнято рішення про депортацію його сім’ї – дружини Євдокії Петрівни та чотирьох дітей з території Таращанського району. І лише завдяки Т.П.Озадовському, який оббивав пороги всіляких інстанцій (що в той час було неабиякою сміливістю, адже захищав сім’ю „ворога народу”), збору підписів сусідів, які працювали в артілі „ІІІ-й Вирішальний“, сім’ю залишили проживати в рідній хаті.

Тобто були якісь причини у влади змінити свою думку і залишити сім’ю „бандита” без покарання, які вона змінювати без вказівки „з верху” не любила.

Ось до кого можливо мій покійний родич, покійний бабусин брат Микола, ходив на зв’язок до міста. До Громадського Степана. Адже Озадовського Тараса з березня 1942 в місті вже не було.

Можуть запитати, особливо із числа старожилів нашого міста, що вплинуло на вибір, як агентури на окупованій фашистською Германією території, Озадовського та Громадського. Про першого нічого аргументованого сказати поки що не можу. Адже ні його дружина, ні діти ніякої інформації, що хоча б трохи пролила світла на це, не мають. А от про Громадського Степана Сергійовича можна з впевненістю назвати такий факт – він був племінником по лінії матері Якова Прокоповича Лисенка – одного із керівників Таращанської міліції в 1920-30-их роках. Це його в „славному” 1937 році незаконно репресували і стратили невідомо де. Це можливо його іменем названо в 1960-ті роки – часи „Хрущовської відлиги” – вулицю на Заріччі. Про діяльність братів Лисенків кожен бажаючий може ознайомитися з енциклопедичного видання 1971 року „Історія міст і сіл Української РСР. Київська область” ст.622-625.

Але віра „в партію, у Сталіна” в ті роки серед простого населення держави була набагато більшою, ніж в наші часи, про що і зараз сумують всілякі вожді і вождики всіляких реанімованих комуністичних та соціалістичних партій. А тому і впав вибір на Громадського. Адже вірив. А тому і не був вбивцею, як дехто хоче доказати. На відміну від того режиму, якому вірою служив обманутий народ і який знищив його дядьків – Якова Лисенка та інших братів, а з часом під цей кривавий молот попав і він.