Вчителі. Олексій Бронський

Пам’ятаємо кожного.

Вони були різними. Різними за фахом, за віком, життєвим досвідом. На моє щастя їх було в мене багато – добрих, мудрих, вимогливих, мовчазних і говірливих, з педагогічною освітою і без, іноді дещо занадто принципових і жорстких, але завжди справедливих.

А ще їх об’єднувало одне – любов до людей та дітей, бажання передати учням свої знання, навчити їх справедливості. Я часто тепер згадую в думках, прокручую в голові, як ролики старих, напівзабутих фільмів, розмови з ними – тоді і нині. На жаль оте „нині” стає все менше і менше. Мої співрозмовники не поспішаючи, але і не затримуючись, як відлітаюча у вирій стайка журавлів, повільно відходять за ту риску, після якої не має вороття. Це мої ВЧИТЕЛІ. Вони зустрілися зі мною в різні пори мого життя, але пам’ять про них залишиться в мені до тих пір, поки я сам не перетну ту саму риску.

Своїм першим вчителем я вважаю Одинець Галину Степанівну – людину з великої букви. Це вона навчила мене і першим азам спілкування в колективі, і повезла в першу житті екскурсію до Чернечої гори, і повела в мій перший у житті туристичний похід. Тепер завжди згадую, іноді з легкою іронією, як із гордістю розповідав кутковим товаришам про ту мандрівку, довжиною лише в 30 км, але першу в своєму житті.

Тепер я, вже маючи за плечима не один десяток років і пройшовши не одну тисячу кілометрів туристичних шляхів по незлічених дорогах колись територіально великої держави СРСР, можу пройти той шлях за якихось 2-3 години. Та недарма мандрівники кажуть, що кожна дорога починається з перших кроків.

Спочила навіки в 2013 році.

„Нет в дороги окончанья, есть зато ее итог. Дороги трудны, но трудно без дорог…” - співав в своїй безсмертній пісні Юрій Візборн. Вона возила і водила нас скрізь, де мали право на відвідини тодішні громадяни тодішнього Радянського Союзу - Київ, Мінськ, Хатинь, Брест, Умань, Канів. А ще були і менш знамениті населенні пункти, пам’ять про які залишиться на все життя – Крива, Кирдани, Бушеве, Саварка, Дибенці, Бовкун … . А ще прогулянки до лісу, а ще військові ігри „Зірниця”, а ще піонерські багаття, а ще … Але головна її життєва дорога була до наших сердець і була вона широкою, як і широчінь її душі.

Це завдяки їй я вже у 2 класі прочитав „під партою” „Пригоди Гулівера” Д.Свіфта, „Робінзон Крузо” Д.Дефо – книги дефіцитні на той час, адже прочитати їх мріяв мало що не кожен учень. Просто вона дала завдання підготовити для учнів нашого класу огляд цікавих книг, як зараз ми називаємо модерним словом „анотація“. І пішло-поїхало. Я читав все. До цих пір мій рекорд на швидкість читання не побитий ні ким із школярів у Таращанському районі– більше 240 слів на хвилину. Можна було б і більше, але слова ставали вже не всім зрозумілі, а повторювати читання на новий рекорд не мало сенсу.

Галину Степанівну до цих пір згадують всі її учні. Адже віддавала вона не лише те, що могла придбати за скромну зарплату радянського вчителя, але (можливо це і звучить банально) кожному часточку своєї душі, як часточку освяченого хліба на причасті. Це лише вона могла віддати випускний костюм свого сина–випускника його однокласнику, що був сиротою.

А першим директором школи, якого сприймав свідомо, як керівника, був Петренко Роман Павлович. Він же викладав у мене і математику. Дещо насмішкуватий і глузливий, предмет подавав досконало. Не зрозуміти в нього було не можливо. А двієчниками були лише ті, що вже лінувалися думати, за винятком про кусень хліба з яблучним повидлом на полудень. Жарти його іноді були і грубуваті, але „діставали до печінок”.

Роман Павлович був фронтовиком, воював в артилерії. А тому і у школі товаришами в нього були ж такі фронтовики, які завзято, не ховаючись по тилах, воювали із загарбником. Це були віддані своїй справі люди, чесні у праці, чесні і в бою.

Таким був і перший, „юридичний” директор школи, при якому я був прийнятий до 1 класу, Морозов Григорій Васильович. Вже у випускному класі він викладав у мене історію і суспільствознавство. На базі отриманих від нього знань суспільно-політичні дисципліни у ВУЗі в мене ішли на „ура”, а з основ наукового комунізму я був одним з не багатьох кращих на своєму курсі.

Історію він викладав дещо дивно в порівнянні з іншими вчителями, але факти, про які велася розповідь, запам’ятовувалися, якщо не назавжди, то надовго. Особливо це стосувалося подій ІІ Світової війни. Адже також був її учасником, залишивши страшній і вбивчій костомасі ліву руку майже до плеча. А тому носив протез, який був заправлений в кишеню штанів. Нам завжди кортіло подивитися на той страшний замінник людського органу, але рукав піджака надійно прикривав той виріб. І лише раз декому з нас трапилась така нагода не лише подивитися, а й доторкнутися. Майже перед самим закінченням школи, ми, учні-випускники, оточили директора школи під час обговорення порядку здачі іспитів та випуску. В тій тисняві я був притиснутий до лівого боку вчителя і відчув твердість його протезу. Напевне мій вигляд про щось повідомив моїх товаришів і я був відсунутий, а на моє місце відразу ж намагалося протиснутися ще декілька таких же допитливих. Про протез залишився спогад, що був він твердий і теплий на дотик. Як характер людини, що його носила.

А тому подарункові книги за успіхи у навчанні, підписані і врученим мені на шкільних святах Григорієм Васильовичем, як директором школи (школи-інтернат та школи №1), до цих пір зберігаю в своїй домашній бібліотеці.

Українську мову та літературу у мене викладала Лідія Олексіївна Кедюлич. У вже зрілому віці почув від одного з вчителів, що як фахівець була не високого рівня. На що я заперечив, що більш доброї людини в школі-інтернаті не було. Біля неї завжди юрмилися учні, особливо молодшого віку, в надії, що їм перепаде часточка її ласки. Руки в неї були повні, як і вона сама, і гладила вона без розбору нерозумні голівки своїх вихованців без бридливості. Адже чого гріха таїти, потрапляли до інтернату діти з різних сімей, і воші ми бачили не на плакатах. А щодо фахового рівня, то нехай колишні учні інших вчителів або і самі вчителі на пробу спробують написати зі мною диктант або ж твір.

Вже пізніше, у старших класах, українську мову та літературу викладав нині напівлегендарний Олександр Андрійович Приймак. В 1970-80-их роках його запрошували до київських і, навіть, московських ВУЗів, приймати вступні іспити в абітурієнтів. Знавцем він був бездоганним. Жоден філолог не міг з ним суперничати щодо теорії чи практики. На мій погляд, єдиними його недоліками була екстравагантна зовнішність (при високому зрості, худорлявий і близькорукий з окулярами на великому носі) та примхливий характер.

Ця його примхливість не давала нам змоги хоч трохи „розслабитися” на його уроках. Так, отримавши відмінну чи добру оцінку на уроці і отримавши його доброзичливе ставлення, ніхто не був застрахований від повторної перевірки знань на наступному уроці і повної втрати цієї довіри, незалежно від попередньо отриманої оцінки. В нашому класі єдиним його улюбленцем, якщо його так можна назвати, був один з моїх товаришів, який як і вчитель мав проблеми зі шлунком. Вони були „друзями по нещастю” і Олександр Андрійович як виключення завжди ставив йому позитивні оцінки незалежно від якості відповіді.

Він знав величезну кількість віршів класиків української та російської літератури і вмів їх декламувати не згірше телевізійних дикторів радянського телебачення. А правила правопису цитував так, як було подано в тому чи іншому підручнику.

Але ні перед ким не нахилявся, за що все життя і пропрацював рядовим вчителем.

Географію в нашому класі викладав Григорій Федорович Притула. Це був досвідчений педагог з багатолітнім стажем роботи вчителем. Мав за плечима досвід роботи директором школи. Крім того поєднував роботу вчителя з роботою лектора-пропагандиста Таращанського райкому компартії. Енциклопедично ерудований, принциповий, він мав природній дар розповісти про любу політичну подію або про географічну місцевість. Григорій Федорович міг цілими уроками ганяти нас по фізичній чи політичній карті світу. І честь і хвала нашому вчителю, ми знали карти майже напам’ять та могли на перервах влаштовувати змагання між собою, знайшовши назву „позаковиристішу”.

Із-за його принциповості, а мого хлопчачого максималізму я вперше (і єдиний раз) отримав запис в щоденник для батьків про незадовільну поведінку на уроці (і вперше був вирваний той листок моїм товаришем-однокласником, нині також, на жаль, вже покійним). А мій протест вилився в те, що прямо під час уроку я під партою розклав вогнище із сірників та смажив на ньому невеличкий шматочок сала, видовбаного із ковбаси бутерброду цього ж товариша. За цей вчинок, крім запису в щоденнику, більше ніяких „каральних” мір з боку вчителя не було і його ставлення до мене, як до учня, не змінилося. Вже значно пізніше, працюючи в штаті Таращанського райкому ЛКСМУ, я здружився зі своїм вчителем. Але на жаль так і не нагадав про свій вчинок на його уроці географії. До цих пір мене мучить думка, чи пам’ятав він про нього.

Класним керівником у моїх випускних 9-10 класах була Люція Іванівна Нєєжсал. Людина для нас довгий час таємнича. Вже через два десятиліття після закінчення школи, займаючись краєзнавчими пошуками, випадково натрапив на слід її батьків і виявилося, що мій класний керівник була вчителем вже не у першому поколінні. А тому і методи її виховання і впливу на нас, бешкетників 1970-их років, були дещо відмінними від інших вчителів. Вона ніколи нікого не наказувала, але вже з одного її погляду я розумів, що в наступний раз у мене неодмінно будуть почищене взуття, напрасована стрілка на штанях, не буде розкуйовдженою зачіска. Жаль, що такого наставника я не отримав, коли проходив строкову службу в армії. Адже проходив службу в одному з найкращих показових учбових центрів СССР, як кажуть в народі „учебці”, на посаді командира відділення, але привчити до повного та ідеального порядку (начищене взуття, поголене лице, напрасоване обмундирування) „отцы-командиры” мене так і не змогли. Мабуть не мали того таланту, який, напевне, на генетичному рівні був закладений у Люції Іванівни Нєєжсал.

Завжди строга, зібрана, з прямою і впевненою ходою. Але з перших слів спілкування на обличчі в неї появлялася доброзичлива посмішка. І це не була та улеслива посмішка, яку багато хто так уміло наклеює на своє обличчя, щоб справити враження на оточуючих. Мала свою позицію і чесно відстоювала її перед будь-ким, але ніколи я не бачив, щоб вона нав’язувала комусь свої погляди. Спілкуватися з нею було просто і разом з тим цікаво, так як всі її думки були аргументовані та лаконічні. Вимоглива до учнів, була для нас прикладом у всьому – манері одягатися, спілкування, високому рівні професійності, принциповості, доброзичливості до оточуючих. На класних зібраннях, коли святкували якісь дати на лісових полянах поблизу Таращанського лісництва, вона разом з нами грала у футбол, волейбол, квача, „третього лишнього” і раділа нарівні з нами ніби дівчисько-одноліток.

Люцію Іванівну знали як неперевершеного викладача англійської мови, але мало хто знає, що за основним фахом була викладачем німецької мови. Завдяки отриманим у неї знанням з німецької мови у мене були вільні пари з іноземної мови на протязі чотирьох років при навчанні в інституті. Викладач іноземної мови при першій перевірці рівня знання мови у нашій підгрупі зобов’язав мене лише вчасно здавати „тисячі” текстів фахових журналів по спеціальності та вивчати нові слова з професійної діяльності. Чого гріха таїти, рівень моїх знань з німецької мови після закінчення інституту був набагато нижчим, ніж при закінченні школи.

В житті кожної людини є „перше”, на жаль є і „останнє”. Були у кожного з нас перші вчителі, а вже потім і наставники, і тренери, і старші друзі, з якими зводила нас доля – в спортивному клубі чи секції, при проходженні військової служби та навчанні за фахом, на виробництві.

Та лише наші шкільні вчителі були першими дорослими, з ким спілкувалися в дитячі, а потім і в юні роки. Це вони дали нам ті основи знань, на які ми потім клали цеглину за цеглиною досвід нашого життя. І від того закладеного фундаменту і залежить, яким буде збудована нами доля.

Згадаймо поіменно тих, хто стрівся нам на життєвому шляху і допоміг творити свою долю.

(Далі буде)

2011 рік - ….

Олексій Бронський

Р.S. Цю статтю, написану, коли ще багато із згаданих в ній персоналій були живі, районна газета „Таращанський край“ так і не надрукувала.