Інтерв'ю з українським розвідником Еріком Ван Торном, автором книги 2024 кілометри . Історія унікальної операції в тилу ворога

Книга 2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі очі розповідає про знищення російських бомбардувальників у тилу ворога. Інтерв'ю з одним з авторів книги спецпризначенцем на ім'я Ерік Ван Торн.

У видавництві Колесо життя вийшла унікальна книга 2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі очі, яка ще під час війни розповідає про звитягу діючих українських розвідників спецпідрозділу ГУР, які виконують складні операції в глибокому тилу ворога. Авторів звати Ерік Ван Торн, Остап Лазутчик та Нора Шедоу, які приховують як свої справжні імена так і обличчя. Хто вони такі, ми дізнаємося вже після Перемоги. А наразі у книзі можна прочитати історії реальних рейдів групи Героя України Олега «Макгрегора» Бабія, який, на жаль, він загинув 30 серпня 2023 року в Росії під час виконання бойового завдання.

«Пам'ять треба будувати зараз, щоб допомогти молодому поколінню знаходити правильні орієнтири», — пояснює в інтерв'ю NV одне з призначень книги один з її авторів Ерік Ван Торн.

До роботи над книгою розвідники запросили українську письменницю, лауреатку Шевченківської премії з літератури 2005 року Марію Матіос (Солодка Даруся, Майже ніколи не навпаки, Чотири пори життя, Букова земля).

Книга ілюстрована реальними фото, а також QR-кодами із посиланням на відео боїв та замальованими секретними деталями

Фото: Колесо Життя

— Пане Еріку, це перший випадок в історії незалежної України, коли діючі офіцери розвідки видають книгу під час активної фази війни. Чому ви вирішили, що «час говорити» настав саме зараз, не чекаючи завершення бойових дій?

Дозвольте відповім питанням на питання. Назвіть мені розвідників, які загинули під час виконання завдання у 2014 році. У 2015-му. У 2016-му. Важко? Добре, полегшу завдання: чи можете ви назвати імена тих розвідників, хто загинув у 2022-му?

Ось вам і відповідь: час іде, і разом з ним стирається пам’ять, на жаль, дуже швидко. Якщо подвиг не закарбований, він не зникає одразу — він просто повільно вицвітає, поки не стає тінню без імені.

Коли я у школі вивчав козацьку добу, мені розповідали про героїв. Але та відстань у століттях робила їх схожими на легенду — щось величне, але далеке. Ми хочемо іншого: щоб сучасні подвиги вивчали у сучасній історії. Щоб між героєм і тим, хто про нього читає, не було прірви в триста років.

Є й інша причина. Більшість військових сьогодні мають можливість говорити: знімати, розповідати, давати інтерв'ю. Наша робота завжди знаходиться в тіні — така специфіка. Є відомі підрозділи світових розвідок, про які всі чули, але ніхто не знає як вони працюють — зате знають про їхні операції, які змінювали хід подій. Приблизно так само і з нами.

Ми привідкрили лише одну операцію — у глибокому тилу ворога. Але навіть вона не має аналогів у зафіксованій світовій історії.

Перш за все — це [книга] для рідних, щоб вони знали хоч якісь деталі. Щоб не здогадувалися — а знали ще за свого життя. Пам’ять треба будувати зараз, щоб допомогти молодому поколінню знаходити правильні орієнтири, бо потім будуть лише пам’ятники, про які мало, хто знає.

— Як ви поєднували написання книги з виконанням бойових завдань? Чи став цей процес для вас формою психологічного розвантаження чи, навпаки, додатковим тягарем відповідальності?

Чесно кажучи — ніяк. Це неможливо поєднати. На завданні ти повністю там — кожна думка, кожен рефлекс підпорядковані одному. Книга народжувалася в інший час: у періоди реабілітації, коли тіло відпочиває, але душа ще не зцілена.

Тоді письмо ставало чимось на кшталт клапана. Психолог Вільям Пеннебейкер із Техаського університету провів серію досліджень ще у 80-х, які перевернули розуміння того, як працює травма. Він просив людей щодня протягом кількох днів писати про найважчі події свого життя: без правил, без структури, просто чесно. Результати були несподівані: у цих людей знижувався рівень тривоги, покращувався імунітет, зменшувалась кількість звернень до лікарів. Виявилось, що мозок, який намагається утримати важкий досвід усередині, витрачає на це колосальну енергію. Коли ж ти виносиш це назовні — на папір — мозок немов відпускає захват. Емоції отримують форму, напрямок, сенс. Вони перестають тиснути зсередини і починають працювати.

Ось що відбувалося і зі мною. Важкі речі: втрати, напруга, те, що не можна нікому розказати — я направляв не в порожнечу, а у відповідальність. Відповідальність перед тими, хто загинув. Перед їхніми рідними. Перед хлопцями, які прямо зараз продовжують цю роботу.

Додатковим тягарем це не було. Це була справа, яка давала силу рухатися далі. А справа із сенсом — це вже зовсім інше відчуття.

Фото: Колесо життя

— Назва 2024 кілометри відсилає до величезних дистанцій, пройдених по ворожій території. Епілог розкриває вражаючий результат: знищення стратегічного бомбардувальника Ту-22М3 глибоко в тилу ворога. Що відчуває людина, яка пройшла 600 кілометрів пішки, щоб змінити хід авіаційного терору проти своєї країни?

Можливо, я вас здивую, але під час таких операцій немає жодного нового відчуття, невідомого людині. Є страх, біль, самотність, сумнів, любов до тих, заради кого ти це робиш, відповідальність. Немає невідомих відчуттів.

Різниця в іншому, в установках, які ти програмуєш собі ще до того, як зробив перший крок.

Порівняю з тим, що краще зрозуміло у цивільному житті. Ультрамарафон — 100 кілометрів бігу. Більшість людей не можуть уявити навіть половину цієї дистанції — не тому що фізично не здатні, а тому що морально не бачать сенсу. І навпаки: ми всі бачили людей, фізично розвинених, підтягнутих — які зупиняються на двадцятому кілометрі. Бо тіло ще може, а голова вже сказала «ні».

Спортивна психологія це давно підтвердила: фізичні межі відкриваються тільки після того, як ти морально підтвердив собі: «Я готовий». Не «спробую», не «подивимось» — а саме підтвердив.

Але, щоб морально бути готовим, треба точно знати навіщо. У нас із хлопцями таких причин було більш ніж достатньо. І головне — жодна з них не була грошовою. Це щось значно глибше. Те, що не поміщається в рядок контракту.

— Книгу створила група розвідників під псевдонімами. Як відбувався процес написання: чи важко було перетворити сухі звіти про спецоперації на емоційну літературну розповідь?

Хочу одразу пояснити унікальність цієї книги. Її написали люди, які безпосередньо є учасниками таких операцій, тому жодних сухих звітів тут немає і бути не могло. Сухі звіти — це робота зовсім інших людей, які і мають писати без емоцій. Ми ж передавали те, що відчували самі. А те, що пережив власноруч — вигадувати не треба.

Ідея написати книгу зʼявилась ще за життя хлопців. Але писати довелося вже без них. Це і є та вага, яку відчуваєш за кожним рядком.

Робота тривала більше двох років. І в якийсь момент ми зрозуміли — емоцій у нас вистачає, а от літературного інструменту бракує. Тоді доля звела нас із Марією Василівною Матіос. Вона дуже щиро пережила на собі наші емоції — так, наче сама пройшлася з нами тим шляхом. І саме так виник симбіоз: наш пережитий досвід та її літературний хист.

Фото: Колесо Життя

— У передмові зазначено, що історія сповнена недомовок через вимоги безпеки. Наскільки складно було балансувати між бажанням бути щирим із читачем і необхідністю зберігати державну таємницю?

Складно. Не буду приховувати. Коли ти пишеш про те, що ще не можна казати, але в той же час хочеш дати більше деталей читачу…

Але ми свідомо обрали інший підхід. Головне — закласти основу саме зараз, а не через багато років. Ми зафіксували цю операцію. А деталі — вони нікуди не зникнуть. З роками можна розкривати все більше і більше, коли час і обставини це дозволять.

На сьогодні ми передали все, що могли.

І тут хочу окремо подякувати нашим спецслужбам, які перевірили книгу перед публікацією. Вони вказали на певні моменти: що і чому краще не показувати саме зараз. І це не цензура заради цензури. Це безпека — в першу чергу тих людей, які прямо зараз продовжують свою роботу в цьому напрямку. Їхні життя важливіші за будь-яку деталь у книзі.

— У книзі багато гумору, який сусідить з описом поранень. Яка роль сміху там, де «життя висить на волосині»?

Знаєте, якщо вже сміятися, то точно не плакати. Але це не про істеричний сміх. Це зовсім інше.

Сміх — це найдешевший і найпростіший спосіб тримати баланс серед всього страху навколо. Коли ти далеко від батьківщини, або точніше, коли ти далеко за межами своєї батьківщини, жарт між хлопцями заспокоює твою нервову систему краще за будь-які інші дії. Він не знімає страх, він просто ставить його на потрібну поличку і каже: стій тут, я зараз повернусь і ми разом продовжимо нашу роботу, але без твоєї домінації. Тому в книзі гумор і біль ходять поруч — бо там вони ніколи не розлучалися.

— У книзі є розділи про «домашній компот» та «енергетичний батончик». Чому в екстремальних умовах саме такі прості, цивільні речі стають головними об'єктами мрій?

Дозвольте одразу уточню: енергетичний батончик у книзі — це просто спосіб харчування під час завдання, це робочий інструмент виживання. А от домашній компот, якийсь простий смаколик, який вдома стоїть на столі і ти на нього навіть уваги не звертаєш — там він перетворюється на мрію.

Насправді це дуже проста людська природа. Ми починаємо цінувати і хотіти саме те, що в якийсь момент стає недоступним. Те, що завжди було поруч і здавалося само собою зрозумілим.

Знайдіть своє призначення в цій війні. Будь-яка допомога, навіть найменша, має значення. Але головне — переосмисліть свою роль. Бо життя з ціллю глибшою, ніж отримати зарплату, поїсти і відпочити на морі — це зовсім інше життя. І це наближає наш спільний спокій швидше, ніж будь-що інше.

Інформує nv.ua