Історія села Лісовичі

Лісовичі розташоване понад річкою Котлуєм за 4 км від Таращі. Відстань до залізничної станції Ольшаниця — 27 км.

Село позначене на мапі «Lesowiczi», карта «Polonia et. Moscovia», Абрахам Аллард, 1710 рік

Існує легенда, що на місці сучасного села було колись місто Самбір. Можливо, київський князь Ярослав Мудрий поселив тут людей, виведених ним з Галичини, і вони, на згадку про батьківщину, дали цьому місту назву Самбір. Пізніше поселення вщент зруйнували татари. Вперше в історичних документах Лісовичі згадуються в реєстрі Запорізького війська 1654 року як містечко Білоцерківського полку. Того ж року жителі містечка прийняли присягу на вірність Російській державі. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Лісовичі залишилися під владою Польщі в складі Білоцерківського, а з 1740 року — Таращанського староства. За люстрацією 1789 року в селі налічувалося 168 дворів з населенням 1008 чоловік, у т. ч. 13 ткачів і 5 мірошників. На користь таращанського старости населення виконувало повинності у формі відробіткової і натуральної ренти. Вони мали відробляти 156 літніх тяглих днів, 1484 піші, вивезти 312 хур дров, напрясти 151 моток ниток. Крім того, треба було дати 242 курки, 1210 штук яєць, сплатити 3967 злотих чиншу, а також подорожнього, лісового, косового, воскового і медового, покамінного від мірошників, верстатового від ткачів, на загальну суму 2731 злотий.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Лісовичі були передані барону Оггеру, який у 1820 році продав їх графині Браницькій. За інвентарними правилами, селяни повинні були відробляти панщину по З дні на тиждень з 1 квітня до 1 жовтня від душі, а в інший час — від двору. Але фактично розміри панщини визначала сама поміщиця. Особливо тяжкою для кріпаків була урочна система. Поміщиця давала завдання (урок) на день. Щоб виконати його, селяни мусили працювати кілька днів.

Феодально-кріпосницька експлуатація й малоземелля переповнювали чашу селянського терпіння. Коли в 1855 році в Таращанському повіті почалися виступи селян, до них приєднались і кріпаки Лісовичів. Вони відмовлялися виконувати панщину, розпорядження місцевих властей, складали списки «вільних козаків».

На час проведення реформи 1861 року в Лісовичах налічувалося 358 дворів, які мали викупити 2180 десятин землі, в т. ч. 34 десятини, що були під вигонами. За землю поміщик одержав від казни 51 759 крб. 16 коп., а селяни протягом 49 років, починаючи з 1863 року, щорічно мусили сплачувати викупних платежів 3105 крб. 55 коп. Таким чином, земля селянам коштувала 152 172 крб., що майже втричі перевищувало ринкову ціну на землю. Крім того, Браницькі відібрали у них 3 млини.

Реформа не виправдала сподівань селян. Кращу землю поміщик забрав собі, а селянам дісталася гірша та неужитки. Тому, коли до Лісовичів приїхали землеміри, жителі села на чолі з К. Грибенком почали вимагати негайного припинення робіт, погрожуючи застосувати силу. В село прибув мировий посередник. На його запитання, чому селяни «вчинили безпорядки», Грибенко відповів, що вони ніяких умовлянь слухати не будуть, оскільки «поміщики досить їх обдирали». Безсилий заспокоїти селян переконаннями і погрозами, мировий посередник наказав арештувати Грибенка.

У пореформений період селянські господарства, крім високих викупних платежів, були обтяжені ще й всілякими податками — поземельним, подушним, на утримання духовенства і селянського громадського управління та ін. До того ж, весь час відбувалося подрібнення селянських наділів, а отже і збільшення кількості безземельних та малоземельних господарств, поглиблювалася майнова нерівність. У 1900 році в Лісовичах налічувалося 817 дворів з населенням 4551 чоловік. Землі в селі було 4577 десятин, з яких 1051 десятина належала Браницьким, 39 — церкві, 848 — удільному відомству, яке здавало її в оренду дворянину Є. Ф. Щавинському та міщанину В. Т. Слупчинському, і тільки 2639 десятин належало селянам, тобто в середньому по 3,2 десятини на двір. Але в переважній більшості селянські наділи становили всього 1,5—2 десятини. В селі дедалі більше виділялася куркульська верхівка, яка нещадно експлуатувала сільську бідноту. Селяни фактично не мали ніяких прав. З них могли безкарно знущатися місцеві власті, куркулі, поміщики. Одного разу тільки за те, що хлопчик — син бідняка Д. Шевченка пас на панській толоці корову, Слупчинський застрелив його.

В період революції 1905—1907 рр. ненависть до поміщика і орендарів вилилась у відкриті виступи. Селяни здійснювали масові самовільні порубки лісу, за що деяких з них засудили до ув’язнення. Але жителі Лісовичів не дали забрати засуджених. Для виконання вироку в село прибули пристав Таращанського повіту, поліцейський наглядач, команди піших і кінних стражників. Лише тоді вдалося засуджених доставити в таращанську в’язницю. Однак трудящі Лісовичів не припиняли боротьби. Вони кілька разів підпалювали маєток удільного відомства. Щоб придушити виступи селян, таращанський повітовий справник восени 1907 року знову прислав у Лісовичі загін стражників.

Ще більше погіршилося становище сільської бідноти після проведення столипінської реформи. У 1912 році з 780 селянських дворів Лісовичів 22 були зовсім безземельними, 517 мали до 3 десятин, в той час, як 7 найзаможнішим господарствам належало по 10 і більше десятин. Збільшилася також і кількість господарств, які не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. Основний масив земель села, як і раніше, був у руках Браницьких та удільного відомства. Щоб якось прогодуватись і сплатити податки, селяни мусили йти на заробітки до промислових центрів або на великі поміщицькі латифундії в Херсонську, Катеринославську, Таврійську губернії.

Зовнішній вигляд Лісовичів був непривабливий. Вздовж вулиць, по таращанському шляху та по дорозі на с. Потоки стояли старі, похилені хати. А посеред села, крім церкви, побудованої ще 1796 року, містилися шинок і розправа. На дуже низькому рівні була народна освіта. В селі працювала тільки церковнопарафіяльна школа, відкрита 1859 року.

Радянська влада в Лісовичах була встановлена в січні 1918 року. Сільська біднота  підтримала її. Розпочався розподіл поміщицької й державної землі. Але вже в березні село зайняли німецькі війська. Відновлення  поміщицької власності на землю жителі Лісовичів зустріли вороже. Коли в червні 1918 року спалахнуло Таращанське повстання, переважна більшість селян піднялася на боротьбу проти гетьманців. В. С. Баляс, І. Ф. Гарбар, А. Силенко, О. Лещенко, К. Шульга, П. Д. Крижанівський, С. Макаренко, С. Голота, М. І. Литовченко та багато інших влилися в повстанські загони. В Лісовичах у хаті П. М. Лещенка містився штаб повстання. 12 червня загони повстанців, які наступали з боку Лісовичів і Кирданів, вибили окупантів з Таращі і стали повновладними господарями в повіті. Коли ж німецьке командування і гетьманські власті кинули проти них великі сили і намагалися оточити, повстанці переправилися через Дніпро і під командуванням В. С. Баляса здійснили рейд через Полтавську і Чернігівську губернії в нейтральну зону, де у вересні 1918 року був сформований легендарний Таращанський полк. У складі полку було багато жителів Лісовичів.

Наприкінці листопада 1918 року, після відступу німців, Лісовичі захопили січовики Директорії. У березні 1919 року частини червоних вибили їх із села. Одразу ж були відновлені органи радянської влади, почалася підготовка до розподілу поміщицьких земель. Але в серпні в село вступили денікінці. На початку листопада партизанський загін, організований таращанським більшовицьким підпіллям, розбив денікінський гарнізон у Таращі. Тоді була відновлена радянська влада і в Лісовичах. Остаточно радянська влада в селі утвердилася в червні 1920 року після вигнання білополяків, які перебували тут у травні 1920 року. В селі було створено комітет незаможних селян, який очолили П. Крижанівський, К. Плахотнюк та О. Іванченко. Навесні 1921 року обрали першу сільську Раду.

Після громадянської війни органи влади всю свою роботу спрямовували на виконання продрозверстки, а потім продподатку, на боротьбу з тифом і голодом. У селі відкрили санпункт. На початку 20-х років у Лісовичах діяли початкова школа, сельбуд, бібліотека. Розгортанню культосвітньої роботи сприяло відкриття хати-читальні, при якій працювали гуртки політичної освіти і драматичний. Велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності. До громадської роботи залучалися жінки. У 1923 році до президії сільських зборів вперше обрали селянку О. Петренко. В 1922 році в селі виник партійний осередок, до якого ввійшли М. І. Литовченко, С. Козакевич, Е. М. Бутенко, М. С. Кулибаба (секретар), і комсомольський осередок, який очолив С. М. Кулибаба.

З ініціативи лісовицьких комуністів у травні 1922 року в селі була створена перша в повіті сільськогосподарська артіль «Надія», в якій об’єдналися селяни-бідняки, колишні червоноармійці й партизани. Головою артілі обрали М. С. Кули-бабу. 1 вересня організувалася ще одна артіль — «Хлібороб» на чолі з К. М. Плахотнюком. Це були невеликі колективні господарства. В 1927 році артіль «Надія» об’єднувала 22 сім’ї. Вона мала 75 десятин орної землі, трактор, 6 коней, 2 молотарки, сівалку, жниварку, січкарню, 5 плугів, 2 культиватори тощо. До артілі «Хлібороб» вступило 15 дворів, землі у неї було 50 десятин, неподільний фонд становив 2570 крб. Артіль придбала трактор, молотарку та 4 коней.

Лісовицькі сільськогосподарські артілі були "демонстрацією переваг колективного господарювання". Ще з весни 1923 року вони запровадили восьмипільну систему сівозміни, що забезпечило набагато вищу врожайність у порівнянні з індивідуальними господарствами. Так, у 1926 році в артілі «Хлібороб» зібрали з десятини по 100 пудів пшениці і по 105 пудів жита, тоді як в індивідуальних господарствах — по 54 пуди пшениці і по 60 пудів жита. За впровадження поліпшених форм ведення господарства артілі «Надія» і «Хлібороб» на Білоцерківському окружному конкурсі в січні 1925 року одержали грошові премії. Артіль «Хлібороб» відзначили також на конкурсі кращих колективних господарств Білоцерківщини, присвяченому 10-річчю  Жовтневої революції.

Артілі підтримували широкі зв’язки з бідняками, допомагали їм реманентом, насінням, грішми тощо. Все це сприяло розгортанню колективізації в селі. Вже на 1 грудня 1929 року в артілі об’єдналися 60 проц. господарств. Партійна організація Лісовичів, яка налічувала 20 комуністів, брала найактивнішу участь у колективізації, в боротьбі з ворожими випадами куркулів, у виконанні плану хлібозаготівель. Окремі факти класової боротьби в Лісовичах послужили матеріалом для кінофільму «Вовчими стежками», знятому в селі 1930 року. Кінофільм розповідав про боротьбу селян з куркулями та сектантами.

В 1930 році артілі «Надія» і «Хлібороб» об’єдналися в одну — «Нове життя», у 1931 році до неї влилась артіль «Прогрес», що виникла в 1929 році. Об’єднане господарство назвали «Червоний партизан».

Крім того, в 1930 році в Лісовичах був організований колгосп «Плуг». Колективні господарства під керівництвом партійної організації мобілізували всі сили для успішного виконання плану хлібозаготівель. 30 січня 1932 року колгоспниці села відправили червону валку — 2 тис. пудів хліба — і через виїзну редакцію газети «Пролетарій» звернулись із закликом до всіх колгоспниць Таращанщини наслідувати їхній приклад. Це, звичайно, зараз розцінюється як безумство, але тоді була "червона" влада...

Актом на вічне користування землею, врученим у 1936 році, за колгоспом «Червоний партизан» закріплено 2327 га землі, в т. ч. 1858 га орної, за колгоспом «Плуг» — 2144 га, в т. ч. 1419 га орної.

Колгоспи мали на той час 178 голів великої рогатої худоби, 218 свиней, 180 овець, 15 коней, Партійна організація і правління колгоспів провадили серед хліборобів велику організаційну і масово-політичну роботу. В 1936 році 18 ланок включились у змагання п’ятисотенниць, 61 ланка боролася за 300—400 цнт цукрових буряків з гектара. Найвищий врожай цукрових буряків не тільки в Лісовичах, але й у зоні Таращанської МТС — по 519 цнт з гектара — виростила в 1936 році ланка комсомолки Олександри Ухатої (колгосп «Червоний партизан»), а ланка її подруги Ганни Черкас у наступному році виростила по 500 цнт з гектара. Визначних успіхів добились і тваринники колгоспу «Червоний партизан» У. П. Кулибаба, П. Р. Бутенко, Г. Й. Мовчан, С. О. Вовченко, які були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Вівцеферму колгоспу «Плуг» Головний виставочний комітет нагородив дипломом II ступеня та грошовою премією.

За роки поліпшилась охорона здоров’я населення. У Лісовичах побудовано пологовий будинок, медпункт, дитячі ясла і садки. Провадилася велика профілактична робота.

З розвитком економіки змінювався зовнішній вигляд села, зростала культура. Вже в 1930 році в основному було здійснено загальне початкове навчання. Дві початкові школи відвідувало близько 250 дітей. У 1931 році першу, а в 1933 році другу початкові школи реорганізували в неповні середні; 1934 року відкрилася нова початкова школа. В 1939/40 навчальному році в трьох школах села 29 учителів навчали 740 дітей. Діяла сільська бібліотека, що мала 3 тис. книжок. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності. На весь район славився драматичний гурток, яким керував учитель Г. К. Коваленко. В 1938 році було радіофіковано частину села.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Коли ворог наблизився до Лісовичів, колгоспи евакуювали до Полтавської області коней, велику рогату худобу, овець та автомашини. Сільськогосподарську техніку заховали або знищили. 22 липня 1941 року гітлерівці окупували Лісовичі. Перед тим, як німці прийшли в село, колгоспник М. Голота підпалив молотарку і знищив пальне. Фашисти на тому ж самому місці вбили патріота. Смерть і розорення принесли з собою окупанти. Вони забирали в населення хліб, худобу, птицю, прирікаючи його на голод.

Радянські люди чинили опір німецьким загарбникам. На початку 1942 року в селі виникла підпільна антифашистська група в складі 21 чоловіка. Активним учасником її був В. Я. Литовченко, зв’язковий партизанського загону, що діяв на Таращанщині. За це гітлерівці закатували його матір і спалили хату. Підпільники одержували від партизанів друковані листівки і розповсюджували їх серед населення не тільки Лісовичів, але й сіл Улашівки, Дубівки, Малої та Великої Вовнянки, Чернина, робітників ліспромгоспу тощо. 12 жителів Лісовичів були зв’язковими і допомагали партизанському загону «Іскра», що діяв на території Таращанського району, а також переховували і лікували поранених червоноармійців. На фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билися з фашистськими загарбниками 800 жителів села. За хоробрість та бойові заслуги 180 чоловік нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу.

4 січня 1944 року бійці 167-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка визволили Лісовичі. 60 радянських воїнів, що загинули в боях, поховані в центрі села у братській могилі, на якій встановлено пам’ятник.

Перед відступом фашистські солдати спалили 25 хат, приміщення тваринницьких ферм, пограбували сільськогосподарський реманент, на колгоспних фермах не залишилося жодної голови худоби. За період тимчасової окупації гітлерівці закатували й розстріляли 47 жителів села, в т. ч. голову колгоспу «Червоний партизан» В. П. Шульгу, вчителя Т. П. Бутенка та ін. На каторжні роботи до Німеччини вивезли 327 юнаків і дівчат.

Населення Лісовичів всіляко допомагали армії добити ворога. Вони здавали у фонд оборони сільськогосподарські продукти, гроші, зокрема взяли участь у зборі коштів на танкову колону «Таращанський колгоспник». Учасник партизанського руху в 1918 році Ф. Т. Ухатий вніс із своїх коштів 25 тис. крб. Колгоспники допомагали родинам фронтовиків, дітям-сиротам, засіваючи додаткові гектари для спеціального фонду допомоги.

Важкими були роки відбудови. В село не повернулося 289 чоловік, які загинули на фронтах війни. Партійна організація, сільська рада і правління колгоспів провели значну організаційну роботу. Зокрема, велика увага приділялася "правильній" розстановці кадрів. На найвідповідальніших ділянках господарства працювали комуністи, які подавали приклад у роботі. Завдяки цьому вже в 1944 році за успіхи в розвитку тваринництва колгоспу «Червоний партизан» присудили перехідний червоний прапор раднаркому УРСР і першу грошову премію. Колгоспники Н. С. Ухата, М. І. Лещенко, В. І. Бутенко, Л. М. Лелюх та С. Ф. Степаненко за ударну роботу на колгоспних ланах були занесені до Книги пошани Таращанського РК КП(б)У. Трудовий героїзм виявили в’язальниці колгоспу «Плуг» М. Верба, Д. Нагірна, А. Баляс, які під час жнив нав’язували по 300 снопів за день. Додаткові труднощі викликала засуха 1946 року. Середній урожай становив 7—8 цнт з гектара. Проте завдяки наполегливій праці хліборобів окремі бригади вже в 1949 році збирали по 19 цнт жита, по 22 цнт вівса. Ланка О. Ухатої виростила по 350 цнт цукрових буряків.

Протягом 50-х років колгоспи «Плуг» (с. Лісовичі), «Червона нива» (с. Потоки), ім. Будьонного (м. Тараща), «Україна» (с. Володимирівна) об’єдналися в один, якому надали ім’я легендарного командира полку В. Н. Боженка. В 1962 році в нього влилась артіль «Червоний партизан». Новий принцип планування, підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти, пільги, що їх надала держава колгоспам, сприяли дальшому розвитку господарства.

Вже в 1965 році колгосп одержав цукрових буряків до 300 цнт з гектара. В 1967 році хлібороби артілі виростили близько 30 цнт зернових на кожному гектарі посіву.

Рільнича бригада М. X. Степаненка зібрала по 32 цнт пшениці і по 326 цнт цукрових буряків з гектара, а ланка О. Н. Шараєвської — по 473 цнт цукрових буряків. За досягнуті успіхи 6 колгоспників було нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу, в т. ч. орденом Леніна — ланкового механізованої ланки М. О. Нечипоренка.

Тоді, завдяки застосуванню сучасної агротехніки і комплексній механізації всіх виробничих процесів, колгосп ім. Боженка перетворився на велике, передове, високотоварне господарство. За ним було закріплено 6997 га землі, в т. ч. 4520,5 га орної. Колгосп має 74 га садів, 3,8 га виноградників, 1,6 га ягідників. На тваринницьких фермах господарства — 2600 голів великої рогатої худоби, 1053 свиней, 797 овець. Провідне місце належало молочно-м’ясному тваринництву. Розвинуте птахівництво і рибництво. У колгоспі 146 га ставків, з них 40 га зарибнено. Машинно-тракторний парк налічує 69 тракторів, 36 комбайнів, 48 автомашин. За останні роки у колгоспі побудовано 26 типових приміщень ферм, зерносховище, цегельний завод, що виробляє 5 млн. штук цегли на рік, вальцьовий млин потужністю 12 тонн на добу. Врожайність зернових у колгоспі 1969 року становила в середньому 29,1 цнт, в т. ч. пшениці — 32,1 цнт з гектара, цукрових буряків — 355 цнт з гектара. Ланка М . О. Нечипоренка, запровадивши механізований метод обробітку посівів цукрових буряків, набагато знизила собівартість. Її приклад у 1970 році наслідували ще 6 механізованих ланок.

Зросла і продуктивність тваринництва. В 1970 році на 100 га угідь вироблено 72,1 цнт м’яса і 451 цнт молока. Надоєно від фуражної корови в середньому по 2847 кг молока. Значне місце в економіці колгоспу посідає птахівництво. Птахоферма, де налічується понад 19,6 тис. штук курей, одна з кращих не тільки в районі, але й в області. Валовий збір яєць у 1970 році становив 2293 тис. штук.

Колгосп ім. Боженка має одну з найбільших на Україні пасіку (725 бджолосімей). Щорічно він збирає по 150—180 цнт меду, що дає понад 30 тис. крб. доходу. Значно збільшились грошові доходи колгоспу. В 1970 році вони становили 2180 тис. крб. Це дало можливість відрахувати у фонд оплати праці колгоспників 965 тис. крб. (проти 368 тис. крб. у 1962 році).

За перевиконання п’ятирічного плану виробництва та продажу державі сільськогосподарської продукції 18 колгоспників нагороджено орденами й медалями, з них орденом Леніна голову колгоспу М. П. Степченка та комбайнера М. Й. Мельника.

Велика роль у розвитку економіки і культури села належала партійній організації, яку очолював В. Г. Грибенко. В 1970 році тут було на обліку 125 комуністів. 84 з них працювали безпосередньо у виробництві — це механізатори, тваринники, рільники. Різними формами навчання охоплено 370 колгоспників. Активно працює агітколектив, що налічує 111 пропагандистів і агітаторів, закріплених за різними виробничими ділянками, та сільська група товариства «Знання», до складу якої входить 47 чоловік. Партійна організація вміло спрямовує роботу жіночої ради. З її ініціативи організовуються виїзди до Києва на екскурсії та спектаклі, вводяться нові обряди: урочиста реєстрація новонароджених, комсомольські весілля, урочисті проводи в армію тощо.

"Рік у рік прикрашається, молодіє колгоспне село. Крім типових господарських приміщень, тут споруджено нові приміщення правління колгоспу, двоповерховий будинок культури на 450 місць, будинок механізаторів, дитячий комбінат, початкову школу, навчальні майстерні та новий корпус середньої школи, медпункт, стадіон. При новозбудованому філіалі побутового комбінату працюють майстерні ремонту та пошиття одягу і взуття, перукарня. За післявоєнні роки в селі зведено 326 цегляних будинків. Газові плити, пральні машини, холодильники стали звичними в побуті хліборобів. Колгоспна АТС обслуговує 60 абонентів."

Добре поставлена в селі охорона здоров’я. Тут є пологовий будинок, три фельдшерсько-акушерські пункти, на фермах — профілакторії. За рахунок колгоспу хлібороби Лісовичів лікуються і відпочивають у санаторіях та будинках відпочинку. Влітку при школі діє піонерський табір. У селі — 4 медпрацівники з середньою спеціальною освітою. Акушерка Г. М. Лещенко з 1937 року завідує пологовим будинком. За цей час вона прийняла близько трьох тисяч новонароджених громадян."

Величезні зміни ставалися в селі і в галузі народної освіти й культури. В 1952 році семирічна школа реорганізована в середню. Крім того, є восьмирічна й початкова школи. В 1969/70 навчальному році в школах працювало 44 вчителі, які навчали 557 учнів. У вечірніх класах сільської молоді було 82 учні. Значну масово-політичну і культурно-масову роботу провадять бібліотеки — сільська і 3 шкільні, загальний книжковий фонд яких становить 21 тис. томів. Жителі села передплачують до 4 тис, примірників газет і журналів.

За роки Радянської влади з Лісовичів вийшло 386 спеціалістів з вищою освітою, в т. ч. 109 учителів, 47 інженерів, 39 лікарів, 7 юристів, 27 працівників сільського господарства. 32 спеціалісти повернулися до рідного села. В Лісовичах народився Л. С. Дмитренко — доцент кафедри математики Київського державного університету. В 1954—1956 рр. в Лісовицькій середній школі викладав російську літературу білоруський письменник В. С. Короткевич.

Завжди людно в будинку культури, де працюють хоровий і драматичний гуртки, духовий оркестр та оркестр народних інструментів. На всю країну пролунали пісні хору-ланки лісовицьких дівчат — членів бригади комуністичної праці, які в 1957 році з успіхом виступали в Москві на Всесвітньому фестивалі молоді. А хор учителів та хор механізаторів колгоспу часто виступають на оглядах художньої самодіяльності в Києві. Жителі Лісовичів приймають і в себе митців. Сюди приїздили актори Київського державного українського драматичного театру ім. І. Франка, Київської філармонії, студенти Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського та інші.

У досягненнях трудівників села велика заслуга сільської ради, до якої обрано 58 депутатів, серед них 11 мають вищу і 22 середню освіту. 

Заможним, культурним і щасливим життям жили трудящі Лісовичів, успішно здійснюючи завдання нової п’ятирічки...

Л. Г. КОЗЛОВСЬКА, С. Я. ЛЕЩЕНКО

Вікіпедія