Оповідь про брехню, якій пів-століття частина 2

...Розповідей „про Босого“ можна зустріти в нашому краї безліч. Їх розповідали, передаючи з уст в уста, передавали люди далекі від нашої місцевості та тих подій і поступово вони обростали новими, вже вигаданами подробицями. Автор цих рядків народився і виріс на кутку Глибічок , так що розповіді „про Босого“ слухав від самого дитинства і з часом навіть виправляв пожилих оповідачів, які бажали в свою розповідь додавати нові „елементи”. А тому всі приведені нижче факти пройшли ретельний відсів на правдивість, співставляючи факти, викладені різними оповідачами.

Так, в свій час, я слухав оповідь „знаючого“ діда в рейсовому автобусі, що Босий, при необхідності на своєму важкому німецькому мотоциклі, в німецькій формі з карабіном за плечима, проїзджав підземним ходом від Турчиного лісу біля с.Лука до околиць Лисої Гори в м.Тараща. На моє зауваження, як він міг викопати хід, що більше нагадує споруду метрополітену, оповідач зневажливо зауважив, що він набагато старший і знає про події більше за інших – „молодих молокососів”. Такі оповіді відразу ж відкидалися за їх явну нісенітницю. Більш об’єктивними є розповіді конкретних очевидців тих подій або людей, що чули їх, як то кажуть з „перших рук”.

З опитування людей, які пам’ятали події більш ніж п’ятидесятирічної давнини, можна впевнено сказати, що Босий нікого не вбив.

Нижче наведу всі виявлені мною факти, що можливо трохи по іншому дадуть змогу оцінити дії Босого.

Було встановлено, за розповідями очевидців та свідків тих подій, що Босий викрав десятника по прізвищу Друзь, який був родом з с.Крива. Не отримавши викупу за нього, відпустив.

В с.Чернин ним був викрадений лісник по прізвищу Трохименко – рідний брат Трохименка Петра Михайловича – директора Таращанської школи №2. Поводивши його по лісу, прив’язав цепом до дубу, де той змушений був просидіти декілька діб.

Більш детально відомий факт викрадення сина голови сільської ради с.Степок Павленка Сергія Мусійовича – Миколи. Про це розповідала мені моя мати, Семилітко (Криворучко) Людмила Мефодіївна, яка особисто з ним спілкувалася, працюючи в степківському колгоспі агрономом. Вийшовши з лісу на поля степківського колгоспу, Босий підійшов до гурту дітей, що пасли скотину. Розпитавши чиї вони діти, забрав з собою Миколу, декілька днів водив з собою по лісах, навіть привів до себе додому, попередньо зав’язавши хлопцеві очі. З тих подій він запам’ятав, що коли йшли до хати, то переходили шосейну дорогу, а в хаті було декілька дітей, які сміялися з нього, коли він з зав’язаними очима не міг знайти ложкою миски з їжею. Не отримавши викупу за хлопця, Босий вивів його назад до степківських полів і дав можливість просто іти в село. По дорозі Микола зустрів на полі полільниць буряків, які з криком, що десь рядом ходить Босий, втікли до села.

Ще один факт стосується викрадення 12-річного сина лісника Машківського, який переїхав в нашу місцевість і проживав на кутку Мулівщина. Можливо Босий не вважав його за свого земляка. Батькам було підкинуто записку з вимогою про суму сплати за повернення сина, місця їх отримання і т.д. Але не отримавши викупу, відпустив хлопця.

А от в с.Бушеве був викрадений Володимир Задоєнко, 1933 року народження - син об’їзджчика лісу. Об’їзджчик був відставним офіцером, а тому на вимогу Босого про сплату викупу, що зазвичай було передано пастухами, принципово відмовився та пообіцяв помститися. Але його дружина зібрала по родичах гроші і опівночі, взявши з собою сестру, хоча і була попереджена щоб прийшла одна і одягнена в одежу білого кольору, пішла до лісу на вказане місце. Опівночі відбувся обмін і хлопець з рідними відбув додому.

Є ще один не повністю підтверджений факт, що викравши лісника (але не відомо якого), Босий в записці до його дружини, оговорив умови передачі їй чоловіка, попередивши щоб та не повідомляла до міліції. Але бідна жінка все ж таки мусила звернутися за допомогою до органів. Міліціонери зробили, у вказаному в записці місці, засідку. Опівночі Босий привів вязня до призначеного місця і в цей час за командою старшого групи захвату було відкрито вогонь на враження по силуету, що рухався заднім. Особа, що рухалася першою, відразу ж зникла. Як виявилося, Босий ішов першим, а вязня вів за мотузок позаду себе. Це спасло життя Босому, а лісника було вбито, хоча і ненавмисне, руками міліціонерів.

При одній із зустрічі із земляком, Луцьким Миною Полікарповичем, Босий пригрозив, що коли той не принесе йому поїсти, викраде. При подальшій розмові вже просто просив принести йому їжі в обмін на обіцянку не забирати з собою. Тобто, на викрадення людей, Босого штовхало елементарне бажання отримати гроші, за які він міг харчуватися та частину віддати сім’ї, адже дома на руках дружини Явдохи залишилося четверо дітей – Петро, Ольга – 1933-34 року народження, Микола – 1936-37 року, Василь-1938 року на прізвисько „Пікун“.

За оповідями жителів навколишніх сіл, при зустрічі з Босим, що заставав їх за пікантними справами, а саме коли вони крали в лісі деревину, яке було в ті часи кримінальною справою, він їх ніколи не зачіпав. Але мав звичку іноді злегка штовхати плечем при зустрічах, що проходили завжди в повному мовчанні.

Про цю звичку штовхати плечем розповідають і земляки Босого з Мулівщини. А ще мав звичку носити з собою на плечі металеві цепи.

Є факти про обеззброювання працівників міліції. Так, за оповідями різних джерел, Босий відібрав револьвера в міліціонера Цимбала між селами Крива та Кирдани – улюбленим місцем проводити час в літні місяці, зважаючи на походження Степана Громадського та його знання рідних місць. Але придбану зброю не використовував за її прямим призначенням. Адже, наголошую вже вкотрий раз, він не був вбивцею.

Іноді Босий, одягнувши на обличчя маску, лякав перехожих, а особливо дітей на околицях довколишніх лісів. А можливо так ховав лице від знайомих.

Збереглися дві фотографії 1945-46 років в нащадків Громадського Степана, зроблені з різницею в один рік. На одній зображена його дружина в оточенні своїх чотирьох дітей. На іншій Євдокія Петрівна зображена разом з двома меншими дітьми – Ольгою та Василем. На цих фото видно, що діти сфотографовані в тих самих спідничині, кофті, штанцях та сорочці. Можна навіть по складках сорочки Василя припустити, що мотузочка, що підтримує його штани – вона та сама. Єдина відмінність – на одній із фото Ольга закутана в хустину. Всі без винятку діти на обох фото стоять перед об’єктивом босими. А вражає те, що за розповідями „знаючих” свідків, в Босого були великі запаси награбованих грошей та дорогоцінностей. Вміємо ми позаздрити та помогти ближньому.

Викрито і знешкоджено Босого було за чисто прозаїчних обставин. В черговий раз, піджидаючи в „Пархомовому яру“ людей, що йшли з Ольшаниці, Бушева, Синяви та Рокитно на базар в Таращу, Босий пограбував дядька, забравши в нього крім іншого майна і торбину з тютюном. Коли ж цей дядько на базарі в однієї з торговок впізнав свою торбину з тютюном, він відразу ж звернувся в міліцію. Тоді відділення міліції розміщалося на вулиці Шевченка, напроти Меморіалу Слави. Зрозуміло, що бідна, рядова людина, не наважилася б звернутися до карних органів, яким тоді була міліція. Основною прикметою власності торбини, дядько вказав, що там знаходиться певна кількість грошей і в яких купюрах. При затриманні торговки, факти, викладені дядьком, підтвердилися. Так була заарештована дружина Босого – Явдоха Громадська. При допиті на слідстві вона спростовувала всі звинувачення щодо її спілкування з чоловіком. А тому слідчі змушені були піти на „підставу“, тобто перед початком допиту, один із слідчих заховався в шафу, що стояла в кабінеті, де проводили допит. Після недовгого допиту, слідчий залишив в кабінеті Явдоху з сином Босого - Василем. На запитання матері, що робити далі, син категорично відповів, що „здавати батька не буде”. Цим сім’я і викрила себе. Слідчі, „натиснувши” певним чином, змусила Явдоху пообіцяти, що при появі її чоловіка в будинку, сповістити органи. Адже в зимові місяці Босий переховувався у себе дома, навіть часом ремонтуючи чоботи працівникам міліції. А то іноді появлявся дома, щоб передати дещицю із награбованого. Що було, те було.

За спогадами мого батька, уродженця та жителя кутка Глибічок, Семилітка Анатолія Федоровича, однолітка сина Босого – Василя „Пікуна”, Явдоха якийсь час після допиту в міліції ходила з покритими хусткою руками. Вміли тодішні міліціонери проводити допити „на висоті”. Більш всього, що жінці пригрозили, примінити такі ж тортури і її дітям.

Через певний час, за свідченням нині покійного Вячеслава Ронського, будинок якого і нині знаходиться за адресою по вул.Білоцерківська, 2/42, ранком, на світанку перед ліквідацією Босого, його дружина Явдоха бігла в напрямку до центру міста, де знаходилося відділення міліції, з непокритою головою, що в той час для одруженої жінки було гріхом. А ще через якусь годину, в напрямку від Білої Церкви промчав грузовик з міліціонерами в кузові. Хлопчаки, що вигнали пасти череду з кутка Глибічок в районі нинішніх автозаправних станцій на вулиці Білоцерківській, з криком, що „їдуть ловити Босого“, проводжали їх. Через якийсь час почулися постріли, але цікавих хлопчаків не допустило оцеплення міліціонерів. Операцію по затриманню проводили силами білоцерківського райвідділу міліції з допомогою сил таращанської міліції. Річ в тім, що були і залишаються підозри про витік інформації щодо операцій проти „бандитів” в Таращанському районі з Таращанського райвідділу міліції самому Босому.

Після оточення будинку, що і зараз стоїть по вул.Кірова, 14, Босий потайним ходом із підпіччя хати до погрібника вибрався на город із картоплинням. Він мав намір через садибу Штульмана по вул.Набережна пробратися до заростів верболозу, де зараз споруджений став[1], і чагарниками та заростями вийти або до лісу Таращанського лісництва або до ярка, який нині зветься „Дубки” („Собачий ярок”). Один із міліціонерів вів вогонь із-за вугла будинку. Пострілом в груди, Босий мався вразити ціль, але міліціонера спас чи то орден, чи то значок на грудях, в який влучила куля. В цей час, інший міліціонер із-за копиці жита, чергою з автомата вразив його по голові.

За іншою, більш вірогідною розповіддю, міліціонер із-за копиці вразив Босого ззаду в спину, коли той майже вже добрався до заростів в кінці садиби. Бачачи безвихідь свого становища, Босий пострілом під нижню щелепу, позбавив себе життя. В результаті пострілу, куля на виході вирвала частину черепа та мозку.

Так на своєму городі перервалася нитка життя одного із месників нашого краю.

Після вбивства, тіло було покладено на вантажівку, яка проїхала від Мулівщини до перехрестя вулиць Рози Люксембург та Карла Лібкнехта, де в той час була будівля відділення КДБ. З 1000 до вантажівки було допущено населення для огляду тіла.

Автор має свідчення від жительки Мулівщини, що приблизно о 730 того дня, вона бачила, як живого Босого вели до полуторки із зав’язаними назад руками. Вантажний автомобіль стояв біля самого будинку Громадських. А вже о 1000 його мертве тіло виставили для огляду в військовій амуніції. Це єдине таке свідчення і воно потребує детальної перевірки.

За оповідями , всі свідки без винятку, наголошували, що він був босий з порепаними п’ятами. Звичайний український селянин, коріння предків якого походять з с.Крива. Мови про якусь форму, а тим більш німецьку, не було. Тіло було перепоясано стрічкою, на якій негусто були патрони, а рядом лежав карабін чи то знаменита „3-х лінійка“ і німецький штик-ніж. Лежав на армійській плащ-палатці. Від лівого виска та брови навскоси до правої сторони голови череп був знесений пострілом і видно було понівечений мозок. Спорядження визиває подив тим, що за розповідями багатьох свідків і очевидців тих подій, Босий не носив зброї, а мав дивну звичку носити з собою цепи. Іноді по їх звуку в нічний час, „заготовачі“ деревини в лісі здогадувалися, що Босий їх пантрує.

Через декілька днів тіло Степана Громадського на вантажівці було привезено до „чеської ями“ (яма, в яку скидають тіла здохлих від хвороб тварин згідно ветеринарних вимог) в районі сучасного Вернигорського цвинтаря, що носила місцеву назву „Салотопка“. Свою назву місцина отримала тому, що рядом проживала сім’я Пантелеймона – батька багатодітної сім’ї, яка кормилася з того, що обдирали шкури та топили сало з привезеної дохлої худоби. В наш час рядом з тим місцем побудований службовий житловий будинок Улашівського лісництва. Завідував цим виробництвом Микола Даценко.

Труп було облито кріоліном і скинуто в яму, глибина якої становила близько 40 м. Влада не признала Босого за людину ні при житті, ні після смерті, захороновши разом з тваринами, що померли від заразних хвороб.

Але дружина Громадського, Євдокія, почала оббивати пороги кабінетів районного керівництва з проханням провести поховання.

Її підтримав завідуючий райветлікарнею Костромін Михайло Павлович – фахівець, з думкою якого рахувалися. При царському уряді він закінчив військове кінне училище ветеринарів і направлений служити в драгунський полк, що був розквартирований в м.Тараща. Нині в його будівлях розташовано автошколу ТСОУ. Потім працював уїздним ветлікарем на території нинішнього Ставищанського, Рокитнянського та Таращанського районів. При захваті німецькими загарбниками міста, був затриманий і кинутий до тюрми, так як захищав ветеринарну аптеку від розграбування. Але зважаючи, що був дуже добрим фахівцем, його невдовзі випустили. Пропрацював за фахом до 1962 року і віці 79 років вийшов на пенсію.

За розпорядженням Костроміна М.П., працівник комунхозу Микола Заєць (проживав на кутку Лиса Гора) здійснив спробу дістати тіло, спустившись в яму на мотузці. Але спроба не вдалася, так як ядовиті випари і гази, що утворюються при гнитті тіл тварин, могли спричинити до смерті. Так пізніше сталося із Пантелеймоном, який вирішив дістати вкинуті до ями ковдру та одежу. На ковдрі було привезено труп корови, шо загинула від сибірської язви, а одежа була їздового, що її привіз з села Дубівка.

Після того спроби витягнути тіло Босого було здійснено за допомогою крюка. За розповідями колишнього ветлікаря, нині пенсіонера Шалієвського Олександра Адамовича, крючком було зацеплено за широкий шкіряний ремінь, пошитий з віжок, який носив покійний. Але провести поховання біля цвинтаря чи біля виробничих будівель Улашівського лісництва не дозволив все той же Костромін М.П., а тому тіло було поховано поряд з ямою, з якої його витягли.

Після ліквідації„чеської ями“, коли вона наповнюється на певний рівень, її було дезинфіковано та загорнуто. Разом з нею було загорнуто і могилу Громадського Степана Сергійовича.

м.Тараща, 2006 рік